Весна 2026

Колись я регулярно публікував пости з фотографіями. Тривалий час робив це щомісяця, потім, через вплив повномасштабної війни, кожні 3 місяці. Останній такий регулярний допис вийшов про літо 2023, а потім з певних обставин трапилась невеличка пауза у майже 3 роки.

За цей час купа всього трапилась зі мною, з цим світом та й взагалі. Якщо говорити про блог, то я переніс його на нову платформу та домен, потім ще раз змінив домен та дизайн, писав дописи про камери та опублікував 3 підсумкові річні дописи. І от тепер обережно пробую повернутись до регулярних публікацій. Стартую з допису про весну цього року.

🤖

АІ або ШІ, як його адаптували українською, продовжує бути темою кожної розмови.

Я нещодавно перейшов з ChatGPT спочатку на Gemini, а потім вже й на Claude, який зараз активно використовую.

Нещодавно, наприклад, переніс фотографії для цього блога з віртуального сервера на DigitalOcean, який коштував близько 7,2 долара на місяць, на R2 Storage від Cloudflare. Якщо вам, як і мені, всі ці назви мало про що говорять — то це нормально, з будь-яким сучасним LLM не особливо й треба розбиратись, можна попросити покрокові інструкції. В результаті я тепер замість тих 7,2 долара на місяць не сплачую нічого. Десь у відносно близькому майбутньому загальний обсяг даних перевищить позначку у 10 безоплатних гігабайтів, але й тоді я платитиму суттєво менше, ніж ще нещодавно.

З іншого боку, мій блог — майже маніфест ярого супротивника ШІ, бо фотографії я роблю виключно аналоговими камерами — на плівку 35 мм та поларойд. А тексти пишу виключно сам, жодних генеративних функцій ШІ не використовую. «Воно й помітно», — скажете ви. «Сприйму це за комплімент», — відповім я.

🌊

Левову частку фотографій цього допису зробив, гуляючи Трасою Здоровʼя в Одесі.

Міркував під час тих прогулянок наскільки ми, навіть цивільні люди, травмовані війною. З гучномовців лунає сигнал повітряної тривоги, телеграм канали пишуть про дрони з моря, сили ППО метушаться, готуючись відбивати атаку. А прямо поруч з ними продовжують спокійно гуляти родини з дітьми та й, власне, діти без батьків.

Ворожі дрони давно стали буденністю. Здається, що ховатись від них — хіба не прояв слабкості. Тож і не ховається ніхто. Та й нема де — на пʼятий рік війни у місті встановлені лічені сховища. Куди бігти тою Трасою Здоровʼя, щоб захиститись від шахєда, одному тільки Аллаху відомо.

Попри тривоги, внутрішні й зовнішні, один з найкращих спогадів весни — вид з верхньої тераси кавʼярні Ла Камбала. Кава там паршива, але можливість читати книгу, інколи підіймаючи очі на море, виправдала б і не таку каву. Під час одного з таких візитів у Камбалу відволікся від читання видом дельфінів, що пропливали уздовж узбережжя. Пробачте, всі інші українські міста, але як вам з цим змагатись?

Розмірковував також чи це є суто одеською історією — мати погану каву у кавʼярні, але не перейматися цим, бо люди все одно прийдуть заради моря. Кожен раз дивуюсь, коли в інших куточках світу в місцях з аналогічно привабливими фішками ще й напої та їжа смачні. «У нас би, — завжди подумки коментую я, — ніхто з їжею й сервісом не напружувався.».

🌳

Ще один спогад цієї весни — неймовірний аромат акації, що квітне. Я на сторінках блога це неодноразово згадував, але ж і квітне вона щороку, тож, що ж мені, сказати один раз й мовчати надалі?

Днями говорили з Василем про міські дерева. Він каже, що платани в сто разів крутіші, бо тіні від них більше, дихати легше, а ще й виглядають як круто — а ми ще й проходили Італійську вулицю, яка буквально вся у платанах.

Для мене обидва ці дерева — символи Одеси. Так, вони ростуть не тільки в Одесі. Так, сюди вони завезені штучно^[1]. Але у світі є рівно одне місто, в якому настільки гарні вулиці Італійська й Рішельєвська, що всі у платанах, та рівно одна Траса Здоровʼя, що навесні вся пронизана ароматом квітучої акації. Гадаю, що в цьому світі я — менш унікальний, бо Італійську, Рішельєвську, платани й акацію точно люблю не тільки я.

🍿

Сходив навесні в кіно, вперше за тривалий час. Обожнював гигикати з реклами про їжу у форматі фінгерфуд у мережі «Планета кіно». Але в Одесі фінгерфуду в кіно більше немає, тож і реклами теж. Та й «Додивитесь у міліції» більше не показують перед сеансом — це взагалі неможливо пробачити.

Ледь не забув розповісти про саме кіно — Project Hail Mary. Кіно класне. Мені нагадало Інтерстеллар, тільки менш гіковський та більш емоційний. Хоча, здавалося б, куди вже більш емоційний, я й на Інтерстелларі ридаю кожен раз.

Музикальне відкриття цієї весни, а може й з пів року взагалі, це спільний сет Фреда та Томаса Бангальтера у Лондоні. Фред це чувак, що відомий як Fred again.. (саме ось так, з двома крапками). А Бангальтер, якого я завжди зву Бюстгалтером, це один з двох чуваків, що були гуртом Daft Punk.

Прослухав сет якусь нереально кількість разів, і все ще інколи продовжую слухати.

Під враженням від нього придбав платівку Discovery того ж гурту Daft Punk. Дивно, але до цього ніколи не слухав її повністю, а знав з неї тільки декілька окремих треків. А вона крутезна! Ні, звісно, Random Access Memories то класика, жодних питань. Але тепер я і не знаю, яка з платівок мені подобається більше.

📖

Отримав від друга Макса книгу японського фотографа Нобуйоші Аракі.

В анотації, надрукованій чотирма мовами на суперобкладинці, зокрема, написано наступне:

The curation delves deep into Araki’s best-known imagery: Tokyo street scenes, faces and foods, colorful, sensual flowers, female genitalia; and the Japanese art of kinbaku, or bondage.

Погортав сторінки — й дійсно, все є, не обманули!

До чого це я, власне. Інколи думаю, несерйозно воно, вести блог, коли тобі під 40. Але потім трапляється мені книга фотографа, що знімає, крім іншого, жіночі геніталії, не більше не менше, і нічого! Та й не просто нічого, а ще й книги друкують, та продають та іншому боці планети. Тож мені, схоже, треба менше слухати внутрішнього критика, а більше — внутрішнього японського фотографа. Ні, фотографії жіночих геніталій тут не плануються (хтось зараз одразу закриє сторінку).

🧳

Були навесні й подорожі, з яких я привіз плівки та спогади. Колись про них напишу дописи, а поки що просто додаю їх до переліку місць, що відвідав, і про які планую написати.

🏁

Про квітневий візит у Київ я навіть написав окремий допис, але згадаю тут, що привіз звідти, з одного боку, дивний, а, з іншого боку, зрозумілий факт, що кияни не хочуть їхати в Одесу, бо у нас тут небезпечно. А одесити не хочуть їхати в Київ, бо як їхати — там що не день, то 100500 балістичних ракет та ще більше дронів.

Не знаю який висновок з цього можна зробити, та й чи варто. Одне знаю точно: у Київ я ще поїду обовʼязково.

А допис про весну добігає кінця.

примітки

1. Не перевіряв цей факт, але майже на 100% впевнений, бо Одеса знаходиться у класичному північночорноморському степу, де взагалі жодних дерев, здається, не було. ↩