Things Become Other Things
Прочитав книгу Крейга Мода Things Become Other Things.
Крейг — американський письменник, фотограф та ходок, що давно живе в Японії. TBOT це його книга-мемуар про пішу подорож довжиною у 500 км паломницькими стежками Kumano Kodō на японському півострові Кіі.
Мрію колись відвідати Японію, тому було дуже цікаво почитати про її провінційну частину: села, що, як і українські, вмирають; маленькі готелі, в яких десятиріччями працюють їхні літні власники; кавʼярні, що відвідують виключно місцеві (теж літні) мешканці; про те, як уживаються синтоїзм та буддизм; про природу, землетруси, цунамі, відновлення й очищення; туризм; паломництво, що триває тисячоліттями; намагання відчути себе своїм та неможливість це зробити.
Якісь з історій, що автор розповів у книзі, показують Японію далекою й незвичною — зовсім не схожою з Україною. Інші — навпаки, мов Крейг гуляв десь на Одещині. Наприклад, його зустріч з черговим фермером десь у селі:
He is watering his crop. He is drunk at nine A.M. He is covered with beet juice. He is eager to chat and it pains me to break free from the conversation. (But, I gotta walk.)
Мій вільний переклад:
Він поливає свій врожай. Він пʼяний о девʼятій ранку. Він вкритий буряковим соком. Йому хочеться поспілкуватись і мені боляче вириватись з цієї розмови. (Але, мушу йти.)
ТВОТ це твір, що дуже схожий на блог, надрукований на папері. Власне, «письменником, фотографом та ходоком» називає себе сам Мод, але він, можливо, в першу чергу, блогер. І я це кажу не в знецінювальному сенсі (хоча б тому, що ці слова теж опубліковані у блозі), а радше навпаки — як комплімент. Якщо TBOT це блог, то це класний блог, до влучних текстів якого додані не менш якісні фото — плівкові, звісно. Мої улюблені — з електричкою, що, видається, зупинилася біля крихітної сільської станції, до якої паралельно з залізницею підходить вузька асфальтована дорога, мокра від дощу, що, вочевидь, тільки пройшов. Знов, майже як Одещина, тільки нетипова електричка та гора, вкрита туманом, видають Японію. З човном (про який є окремий розділ книги), що чекає на повернення в море, от тільки виглядає так, що ніколи туди не повернеться, бо давно кинутий десь на городі, і рік за роком заростає пилом та брудом.
Читаючи про довгу й виснажливу подорож, ловив себе на думці, що це я міг йти тими стежками в японських горах, от тільки треба подолати довжелезний маршрут — спочатку дуже знайомий, до аеропорту в Кишиневі, потім зовсім новий. А може це міг би бути я у горах десь в Криму, якби світ був інший. Якби, якби, якби.
Ця можливість легко асоціювати себе з автором — великий бонус книги та майстерність пана Мода. Обкладинка обіцяє розповідь про Японію, і ця обіцянка виконана, але автору вдається розповідати про Японію, одночасно розповідаючи про себе. І я не впевнений яка з цих розповідей цікавіша. Його дитинство у невеличкому американському містечку за описом дуже схоже на моє — у великій (й одночасно малій) українській Одесі, де я був у своєму власному розпорядженні, особливо влітку, коли школи немає, зайнятись чим — теж, а від великої біди, в яку неодмінно тягне дитячий мозок, взагалі нічого не відділяє.
Книга змушувала посміхатись, а інколи й сміятись теж. Проте — це точно не комедія. Ті жарти, що в ній є — скорше ситуативні; постійним у книзі залишається тільки сум. Сум, що переповзає зі сторінки на сторінку, з речення в речення. Сум за втраченим другом, за часом, за неможливістю повернутись назад й виправити те, що вже не виправити.
TBOT це класний приклад книги, що обіцяла про Японію, розповіла про Японію, але водночас ще більше розповіла про мене самого. Виходить, що речі дійсно стають іншими речами.