До побачення, телебачення!
Прочитав книгу Емми Антонюк «До побачення, телебачення!».
Книга художня, але будь-хто, хто дивиться канал ютуб-канал пані Емми або якось слідкує за її публічним життям, легко впізнає в окремих розділах її власні історії з життя. Виходить, що книга, хоча й художня, має елементи автобіографії.
Слово «телебачення» фігурує у назві книги, в анотації, в передмові. Але книга, як мені здається, не про телебачення. Радше, вона побудована навколо телебачення, тобто ТБ — це середовище, навколо якого вибудовуються події.
Розділи першої частини книги пронизані типовою бідністю українських девʼяностих, що мені дуже знайома. Бідністю, через яку люди жорстокі один до одного, навіть ті, що за ступенем спорідненості навпаки повинні бути чутливими.
У тій частині книги, що розповідає про кримський період життя головної героїні, класно передане зверхнє ставлення південноукраїнської еліти до україномовної людини. Мені не доводилось через таке проходити, бо я і не був україномовною людиною, тим більше в тій Україні тих часів, але історії настільки реальні та впізнавані, що я вірив кожному реченню.
Прикольно, що попри зміну імен певних персонажів, їх реальні прототипи все одно вгадуються. Наприклад, Євгена Гудзя, вокаліста гурту Gogol Bordello, я розрізнив досить легко. З іншими було складніше, але й не факт, що всі персонажі написані з реальних осіб.
Книга містить нетипово багато сексу. Точніше, сексуальних сцен як таких у ній доволі мало, але у мене склалося відчуття, що деякі розділи перетворюються в «член, член, мінет, секс, клітор». Вірогідно, що то просто я не звик до того, що в українській літературі є секс, бо загалом ця тема в нашому суспільстві залишається водночас табуйованою та розповсюдженою. Табуйованою через те, що розмовляти про секс не можна1, а розповсюдженою, бо будь-що продається майже виключно через сексуалізацію. Ми з дружиною інколи намагаємось зрозуміти, що саме продають реклами з напівголими моделями в чудернацьких позах. Майже ніколи не вгадуємо. Так чи інакше, авторка має право писати про будь-що. Секс — точно не найгірша тема.
Велика повага пані Еммі за згадку фільму «Вікенд у Берні» — це культове кіно для моєї родини, бо ми його колись дивились всі разом й сміялись з нетипово сміливого й дивного гумору, а в дорослому житті зустрічаю на диво мало людей, що його бачили.
Помітив у книзі певну кількість друкарських помилок. Здається, що коректорка недогледіла. Кажу, бо мені в блозі мати друкарські помилки можна, а в книзі, зрозуміло, не можна.2
Як би я не чіплявся до окремих дрібниць, радію, що сучасна українська література зʼявляється, друкується, продається. Як пише авторка у короткій передмові:
Колись ми заповнимо бібліотеки деокупованих сіл і міст найкращими українськими книжками.
Я не знаю, чи є «До побачення, телебачення!» однією з найкращих українських книг, але мені б хотілося, щоб вона була у бібліотеках українських сіл і міст. Й деокупованих, й тих, що не були в окупації.
P.S.: написав останній абзац й згадав, що пані Емма є засновницею проєкту «Різниця Є», що націлений на поповнення українськими книжками бібліотек деокупованих та прифронтових населених пунктів. Згадав та замовив 2 примірники «До побачення, телебачення!», що передадуть якійсь бібліотеці.