Нам тільки послухатись!
Прочитав книгу Наталії Макодрай «Нам тільки послухатись!».
Пані Наталія — київський педіатр, що також відома як авторка твітер акаунту Тьотя Лікар. Її книга — власна історія карʼєри в медицині: від того, як і чому захотілося бути лікаркою, до того, які випадки трапляються в щоденній практиці.
Читаючи, ловив себе на думці, що ми живемо у дуже дивному світі: люди давно літають у космос, певними містами їздять таксі без водіїв, стрімко розвивається технологія, яку називають штучним інтелектом (хоча вона не інтелект, звісно). Одночасно з цим ще живе покоління, що лікується майже виключно народними засобами, а до лікарів звертається тільки у крайніх випадках, та й те, дуже часто, коли вже пізно.
Добре памʼятаю, як у підлітковому віці, коли у мене вперше зʼявився алергічний конʼюнктивіт, сусідки радили мамі лікувати мене прикладанням ватки з сечею на око. Добре, що у мами медична освіта й сучасний погляд на лікування, тож в очі мені ніхто не сцяв (якщо, звісно, не рахувати те, що роблять з моїми очима сучасні одеські архітектори). Я тоді не міг збагнути, що я тим сусідкам зробив поганого. Але завдяки тому випадку розумію, що історії, які розповідає пані Наталія у своїй книзі, не вигадка.
І якби ж тільки мова була виключно про лікування й старше покоління! Книга змусила вкотре подумати про цей феномен, що люди багато що роблять певним чином виключно через те, що саме так це робили їхні батьки.
У сучасному світі трапляється, що бабуся наказує своїй доньці або синові негайно хрестити дитину, щоб онук кричати від коліків припинив. Або терміново лікувати конʼюнктивіт ваткою з сечею. А накази бабуся відправляє через вайбер, що встановлений на айфоні. Такий собі дивний фʼюжн.
Повертаючись до книги скажу, що не очікував, що в книзі будуть поради для молодих батьків. Але воно й непогано — якщо хтось і повинен їх давати, то педіатриня.
Сподобався розділ про щеплення. Гадаю, що, якщо книгу й прочитають антивакцинатори, скоріше, залишаться при своїй думці. З іншого боку, пані Наталія і не обіцяла книгою творити дива — хто хоче, корисну інформацію отримає.
Найбільше задів розділ про першу скаргу на пані Наталію від батьків однієї з маленьких пацієнток. Я взагалі останні роки думаю про те, як важко доносити те, що хочеш сказати. І як важко зробити так, щоб адресат слів почув саме те, що я кажу. Навіть не уявляю наскільки ця задача стає складнішою, коли адресат — батько або мати хворої дитини, а ти — лікар.
Книга хороша й легко читається. Круто, що пані Наталія наважилась її написати й довела цю справу до успішного завершення.
Прикольно, що на задньому боці обкладинки про Наталію написано, що вона, зокрема, авторка блогу «Тьотя Лікар». З одного боку, все вірно — твітер в якомусь сенсі теж блог. Та й точніше тепер написати складно, бо як? Авторка акаунту у твітері? Але ж він не твітер тепер. Авторка акаунту у мережі Х? Це майже ніхто не зрозуміє. З іншого боку — знайшовся в Україні рівно один чувак, що прочитав формулювання про авторку блогу й вимовив багатозначне «Хм».