4 роки минуло з дня, коли цей фотоапарат потрапив до мене. І от нарешті я відзняв ним перші плівки. Відзняв я їх з двох причин:

1. Подивитись, що таке той Зеніт-Е.
2. Перевірити чи він взагалі працює, бо як раз десь на початку року я вирішив, що спробую обміняти його хоча б на якісь кошти, що відправлю на підтримку Сил Оборони України.

🧭

У мене було й певною мірою залишається упередження до камер «Зеніт». На жаль, саме слово «зеніт»^[1] у мене асоціюється не з його прямим значенням, не з відомим швейцарським брендом годинників, а з футбольним клубом з боліт, який я терпіти не міг задовго до війни. І фотоапарати «Зеніт» мій внутрішній алгоритм чомусь теж записав у «лайно», хоча жодних логічних причин робити це не було. Ба більше, в радянські часи зенітами знімали мільйони людей, та й досі вони залишаються популярними. Вірогідно, що й у діда мого був колись Зеніт, і саме ним він зробив мій улюблений кадр, на якому ми з братом виповзаємо з намету, встановленого тим самим дідом прямо на піску на березі Тилігульського лиману.

Тож, якщо відкинути мої упередження, то зеніти це просто ще одні радянські камери. А от саме Зеніт-Е — взагалі одна з наймасовіших камер в історії. Її випустили чи то понад 7, чи то понад 8 мільйонів штук. Виготовляли їх у російському місті Красногорськ, але не тільки там. У процесі підготовки допису я дізнався, що той конкретний екземпляр, яким знімав я, зроблений у Білорусі^[2].

І якщо походження камери я дізнався завдяки логотипу, що розміщений на задній панелі камери праворуч від вікна видошукача, то серійний номер 810302351, що нанесений ліворуч від нього, говорить, що камера виготовлена у 1981 році. Виходить, цього року святкує 45-й ювілей!

🧱

Одним з бонусів знімання на плівку є можливість користуватись класними камерами — зручними, гарними, естетично привабливими. Але Зеніт-Е я не можу назвати гарною камерою. Розумію, що на початку або в середині 1960-х, коли розробили її дизайн, у СРСР майже не думали про естетику. От і камера вийшла типово радянською — прямі лінії, прості форми, жодних надмірностей та прикрас.

Зеніт-Е є результатом поступової еволюції радянської інженерної думки від Києва-2, який сам по собі є повною копією німецького Contax II. Але особливої еволюції ані в технічному плані, ані в естетичному, я не помітив. І навіть навпаки: порівнювати естетичність Києва-2 та Зеніта-Е це як порівнювати BMW M5 та Tesla S — обидві їдуть швидко, друга може й швидше навіть, тільки першу зробили дизайнери, що розуміються на автівках, а другу — чуваки, що ще вчора проєктували холодильники, і складніші форми створювати поки що не навчились.

Зеніт-Е має різьбове зʼєднання обʼєктива, тобто обʼєктив буквально вкручується в тіло камери. Через сам принцип такої конструкції обʼєктив у встановленому стані може опинятися у положенні, в якому позначки на обʼєктиві опиняються несиметричними до центральної осі самої камери, тобто трошки зміщуються вбік. Я спеціально пошукав в інтернеті фотографії інших Зенітів-Е — здається, така біда спіткає чи не всі екземпляри взагалі. На функціональність це жодним чином не впливає та й мало хто на це увагу зверне, але для мене це катування кристалізоване у вигляді камери.

Дивним здалося, що на тілі камери немає вушок для кріплення ремінця. Гадаю, замість окремого ремінця треба було використовувати чохол, до якого підʼєднаний ремінець. Але, що як чохол використовувати не хочеться?

У всьому іншому камера майже зручна в користуванні. Я навіть встиг дещо до неї звикнути, хоча відзняв всього 4 котушки плівки.

Технічний відступ

Цей розділ можна пропустити, якщо технічні особливості роботи з камерою не цікавлять: ➡️

У дописах про Київ-2 та Київ-3а я розповідав про технічні нюанси роботи з далекомірними камерами та з києвами зокрема.

Зазвичай кажуть, що дзеркалки, до яких належить Зеніт-Е, зручніші за далекомірні камери, бо дозволяють кадрувати знімок прямо через обʼєктив, тобто бачити саме те, що потрапить на плівку. Але Зеніт-Е має 3 суттєві особливості, які ставлять під сумнів його переваги над далекомірками.

Перша — відсутність механізму керування стрибучою діафрагмою, та й відсутність самої стрибучої діафрагми у комплектному обʼєктиві — Геліосі-44-2.

Стрибуча діафрагма залишається повністю відкритою під час компонування кадра і закривається до встановленого значення тільки в момент натискання кнопки спуску затвора, після чого знов повністю відкривається. Це дозволяє під час компонування кадра мати максимально світлий видошукач.

Замість стрибучої діафрагми у Геліосі-44-2 є два кільця діафрагми: одне встановлює значення діафрагми, а друге фактично закриває її до заданого значення шляхом обертання до упору. Спочатку така конструкція здавалась мені якимось збоченням, бо починав я своє захоплення фотографією з цифрових дзеркальних камер^[3], тому наявність стрибучої діафрагми для мене була нормою. Але згодом я навіть звик, і працювати з тими двома кільцями стало якщо не зручно, то принаймні нормально.

Другий нюанс Зеніта-Е це його видошукач. Всі ті розмови про зручність кадрування дзеркалками зрозумілі, коли мова йде про моделі, де видошукачі відображають понад 90% кадру. Як, наприклад, мій Nikon FM3a. А от видошукач Зеніта-Е показує приблизно 65% кадру — про яку зручність тут говорити? Мені до того ж здалося, що при зніманні обʼєктів, що розташовані близько, відбувається щось схоже на ефект паралакса — тобто ті 65% ще й опиняються зсунутими відносно центра кадра.

Одним словом, у кращому випадку виглядає це десь так:

Третя особливість — складність фокусування. У видошукачі Зеніта-Е відсутні допоміжні засоби фокусування — клини, які треба звести в єдине коло абощо. Є просте матове скло, в якому треба побачити необхідний обʼєкт різким. У мене виходило не завжди, що помітно по фото.

Останній нюанс стосується не всіх Зенітів-Е, а конкретно мого екземпляра камери. Вбудований селеновий експонометр навіть реагує на світло, хоча зазвичай у камерах такого віку вони мертві. Здається, він на декілька стопів експозиції все ж обманює, що й не дивно. Проте, мушу визнати, що не покладався на нього, тому можу помилятись відносно його вимірювань.

🖼️

Попри вік у 45 років та відсутність обслуговування^[4], камера працює доволі непогано. Хіба що одна з витримок, здається 1/125 секунди, погано відпрацьовується затвором, тому на деяких фото помітний ефект ніби хтось розсипав світло по частині кадру.

Обʼєктив Геліос-44-2 досить непоганий, як на мене. Деякі портрети, що зняв ним, мені подобаються. Окремий прикол, що обʼєктив з фокусною відстанню 58 мм та діафрагмою f/2 не можна було назвати, наприклад, Геліос 58 мм f/2. Ну звісно ж ні, нащо спрощувати? Хай буде Геліос-44-2 — воно ж і запамʼятовується погано, і язик спотикається.

Ось, власне, що вийшло з тих 4 котушок плівки, що я нею зняв у січні 2026 року в Одесі, Ізмаїлі, Кишиневі, Варшаві та десь на трасі між Одесою та Кишиневом.

🏁

Для підбиття підсумків використаю формат мудреців, філософів та мислителів: норм чи стрьом.

Мати Зеніт-Е як основну камеру у 2026 році — стрьом. Почати з неї свій досвід знімання на плівку або спробувати, що воно таке або мати як преспап’є або отримати в подарунок за донат, більший ніж 100 ₴ — норм.

примітки

1. Тлумачний словник визначає значення слова «зеніт» як найвищу точку небесної сфери над головою спостерігача або найвищий ступінь розвитку, вершину чого-небудь. Джерело: slovnyk.ua. ↩
2. Мова про завод Зеніт-БелОМО, що розташований у білоруському місті Вілейка. Завод зараз перебуває під всіма можливими санкціями, зокрема й українськими. ↩
3. Насправді з камери телефона Siemens C65, що мала роздільну здатність 640х480 пікселів. Але то інша історія. ↩
4. Маю на увазі CLA — cleaning, lubricating, adjusting, тобто чистку, змащення та регулювання. Не можу на 100% сказати, проте, здається, камера ніколи не була на CLA. ↩

📷 cameraporn