У вересні я зрозумів, що дарма колись купував іранські фініки, що навіть робоча поїздка в Київ тепер сприймається, як невеличка пригода, що українська Бессарабія тепер мій другий дім, а дорога з Одеси в Ізмаїл і назад долається хоча і швидко, але забирає багато сил.

Я знов і знов повертаюсь до того, що час має дивну властивість водночас бігти стрімголов та повзти майже на місці. Так він робить і в моїй голові при згадці вересня: він був майже вчора, але ніби ціле життя тому.

Публікую вже традиційний пост с поларойдними картками, що я відзняв за три минулі місяці. Теж традиційно, всі картки, окрім перших двох, розташовані в хронологічному порядку – так це нагадує літопис минулого часу, своєрідний графічний щоденник.

Передивився всі світлині, і не можу позбутися враження, що це літо нагадує будь-яке інше: на знімках родина та друзі, колеги та знайомі, мальовничі куточки Одеси та картки з подорожей. От тільки враження це хибне, бо за кадром залишається гірка правда про друзів, що поїхали з України і навряд чи повернуться, про дітей, яких бачив лише декілька разів за все літо, про людей, що наповнювали моє життя посмішками, а тепер їх немає поруч. Немає на світлинах і повітряних тривог, вибухів, тривожності, страху, люті, болю та втрат – всього того, чим було наповнене літо 2022 року.

Далі залишаю картки без коментарів. Проте, перед цим хочу зазначити всього три тези:

1. Підтримуйте ЗСУ. Яким би складним наше життя не було, саме завдяки армії ми досі його маємо.
2. Підтримуйте ЗСУ. Кожна копійка, віддана на підтримку армії, наближає нас до перемоги. А ще, кожна копійка робить внесок в збереження життів наших захисників та позбавлення життів клятих загарбників.
3. Підтримуйте ЗСУ. Збройні Сили – головне джерело гарних українських новин впродовж останніх семи місяців. Треба й надалі допомагати їм приносити нам хороші новини. Їм добре = нам добре.

В шкільні часи ненавидів писати твір про те, як я провів літо. Я проводив його нормально, але, по-перше, не мав жодного бажання розповідати деталі свого життя вчительці. По-друге, щоденне розплавляння в бетонних джунглях та на пляжах не містило в собі нічого цікавого. Тим дивніше, що зараз я пишу такий твір за власним бажанням.

Буду використовувати пости з поларойдними картками не тільки для того, щоб показати фотографії, але й для того, щоб написати про те, про що не знайшлося місця в інших дописах.

Сьогодні пишу про нездатність людей домовлятися.

Пан Чмут з першого дня війни попереджав, що ця фаза війни — не спринт, що це марафон, що треба запастись силами, працювати і жити далі. Розумів значення цієї думки з самого початку, от тільки не допомогло — розуміти мало, треба ще знати, як це втілити у життя.

Відчуваю, що дедалі стає важче, стає темніше, стає безрадісніше. Друкую цей допис з однією метою — зафіксувати власні почуття та емоції, спробувати їх визнати й прийняти.

Війна впливає на моє сприйняття часу: деякі події з довоєнного часу нібито були тільки вчора, інші — здається, в минулому житті. Наприклад, першого квітня я знов був в Ізмаїлі, де було +25 та сонячно. А сьогодні здається, що це якщо й було, то десь рік тому щонайменше.

Я спробую пригадати, яким був мій квітень. Місяць, який зазвичай я дуже сильно люблю, але цьогоріч його ніби засмоктало в чорну діру і тепер жоден спогад про нього не здатен повернутися назад.

Минулого вересня зʼїздив на автівці в Словаччину. Їхав, чесно кажучи, насамперед в гори, але вирішив подивитися хоча б одне словацьке місто. Обрав для цього Кошице — місто, розташоване недалеко від українського кордону, та й в гори звідти добиратися зручно.

Пощастило, що Кошице це й друге за населенням місто Словаччини, а також найбільше місто східної частини країни.

Товариство, вітаю! Так, вам не здалося, я дійсно пишу цей пост українською. Далі я розповім, чому вирішив це зробити.

З того дня, коли я опублікував останній пост, трапилась Буча, Маріуполь, ракетний удар по житловому будинку в Одесі, та багато чого іншого. Трапилось стільки всього, що моя лють, що здавалась безкінечною, зміцнилась та досягла нових висот.

Я поки що не готовий рефлексувати на тему того, що трапилось протягом останнього місяця. Я відчуваю, що мозок відгорджує мене від моїх власних почуттів високою бетонною стіною мов дамба, що захищає рівнину від затоплення бурхливою гірською річкою.

Я напишу цей пост, бо це частина того життя, до якого я звик — я знімаю на плівку, я отримую скани з лабораторії, я пишу про своє життя в блог. Просто так трапилось, що наразі моє життя співіснує з життям Одеси під час війни.

Начинаю с дисклеймера: все фотографии этого поста, кроме последней, сделаны до войны. Публикуя этот пост, я испытываю нечто вроде вины выжившего. Я в Одессе, где относительно спокойно, в то время как многим другим украинцам повезло сильно меньше.

В этом посте, за исключением последнего параграфа, не будет ни слова о войне. О своём отношении к ней я сказал в февральском посте. Здесь будут только сканы полародиов, которые я снял за прошедшую зиму, а также заметки о моей жизни. Как обычно, все фотографии, кроме первых двух, расположены в хронологическом порядке.

В детстве я жил в типичной многоэтажке в одном из спальных районов Одессы. В начале и середине девяностых едва ли не единственными доступными развлечениями были поджигание кнопок в лифте и вечное бесцельное нахождение во дворе. Я склонялся больше ко второму, хотя и к первому, наверное, прибегал.

В квартире над нами справлялась с жизненными вызовами семья из трёх человек — семейная пара средних лет и их сын. Сыну бог дал много физической силы, но, как это бывает, взамен забрал умственную. Подобное соседство приносило нам как мелкие неудобства — сын любил громко слушать музыку и орать в самое неожиданное время, так и куда большие проблемы — неоднократно из стыков бетонных плит нашего потолка текли ручья воды. Соседские родители краснели и вежливо извинялись за буянившего сына. Впрочем, это не помогало высохнуть потолку и намокшим стенам. Со временем пятна и разводы от воды многократно перекрыли друг друга. По ним можно было отследить хронологию потопов, но на этом их приятные свойства заканчивались.

Все дети нашего двора побаивались этого соседа. Он был старше нас на десяток лет, обладал недюжинной силой, а его действия невозможно было предсказать и объяснить. Чаще всего он выходил из дома и сидел на скамейке, коротая время беседами с самим собой, или бродил по округе. Но иногда внезапно подходил к нам, чтобы заговорить о чём-то несвязном или показать приём боевых искусств. Помню, будто это было вчера, как он скинул ловким движением резиновый тапок, и босой ногой ударил по баскетбольному мячу из твёрдой резины с такой силой, что тот подлетел до уровня окон родного мне пятого этажа. Без повода, разумеется.

Прошло время, мы выросли, окрепли, и сосед вдруг перестал доставлять неудобства, а потом и совсем съехал из квартиры над нами. Мы сделали капитальный ремонт в ванной комнате, и от мокрых пятен на стенах и потолке не осталось и следа. Как и от моего испуга — теперь я знал, что сосед больше не ударит мой мяч и не отработает на мне приём кунфу.