Цей допис виходить за підтримки Збройних Сил України. Вони боронять країну від ворожих атак, щоб ми працювали, жили та, виходить, знімали на поларойд. А наш обовʼязок — боронити їх, підтримувати їх, та зробити так, щоб у нашої армії було все, щоб робити свою героїчну роботу, а також все, щоб реабілітуватися після повернення в мирне життя. Тож, донатимо в фонд «Повернись живим» або в будь-який інший фонд, що допомагає ЗСУ, Нацгвардії, Поліції та іншим нашим захисникам.
Не хочу перетворюватись на графомана, тож не буду псувати біти й байти порожніми словами. На картках світлі й гарні обличчя моїх друзів, колег, котиків з одеської твітерської спільноти, що допомогли не поїхати кукухою на початку війни, й допомагає досі, моїх дітей, родини, найкращого кітпса у всесвіті — Вєсти, пересічних домашніх та вуличних улюбленців, що зігрівали моє серце, колективу улюбленої кавʼярні та просто куточки Одеси. Картки тепер щасливо живуть в моєму альбомі, а їх скани — тут.
Стівен та Джес — молоде австралійське подружжя, що подорожує світом та розповідає про найяскравіші моменти своїх пригод на власному ютюб каналі Flying the nest. Мені подобаються їх відео в першу чергу за посмішки, з якими вони про все розповідають, за завзятість, за неймовірно милий австралійський акцент та за вміння переконати в чарівності будь-якого місця.
Можна сказати, що моя поїздка в Оравський град, середньовічний замок у північній Словаччині, сталася завдяки Стівену та Джес. В одному з епізодів шоу вони ТАК захоплювались красою словацьких замків, що я вирішив побачити хоча б один з них на власні очі. Що й зробив у вересні 2021 року.
Я тепер трошки краще розумію американців та західноєвропейців, що, пригнічені своїми життєвими привілеями, постійно перепрошують за свій добробут та обговорення проблем так званого першого світу. Так і я тепер: відчуваю злобу на росію за те, що лишили мене можливості мандрувати світом, і водночас соромлюся за це – навкруги біль, втрати й смерть, а я про якісь дурні подорожі.
Проте, не визнавати бажання мандрувати було б обманом. Бажання є, можливості ніякої. Залишається мандрувати спогадами про ті поїздки, що були до війни.
В цьому пості розповідаю як раз про таку – про поїздку в Високі Татри на початку вересня 2021 року.
Високі Татри – карпатський гірський масив, що проходить територіями Словаччини й Польщі. Відомий він тим, що найвищі карпатські гори стирчать в небо саме з нього. А їхніми схилами гуляють переважно щасливі словʼяни, що тільки-но зʼїли парені бухти, запили їх пивом, і тепер насолоджуються життям.
У вересні я зрозумів, що дарма колись купував іранські фініки, що навіть робоча поїздка в Київ тепер сприймається, як невеличка пригода, що українська Бессарабія тепер мій другий дім, а дорога з Одеси в Ізмаїл і назад долається хоча і швидко, але забирає багато сил.
Я знов і знов повертаюсь до того, що час має дивну властивість водночас бігти стрімголов та повзти майже на місці. Так він робить і в моїй голові при згадці вересня: він був майже вчора, але ніби ціле життя тому.
Публікую вже традиційний пост с поларойдними картками, що я відзняв за три минулі місяці. Теж традиційно, всі картки, окрім перших двох, розташовані в хронологічному порядку – так це нагадує літопис минулого часу, своєрідний графічний щоденник.
Передивився всі світлині, і не можу позбутися враження, що це літо нагадує будь-яке інше: на знімках родина та друзі, колеги та знайомі, мальовничі куточки Одеси та картки з подорожей. От тільки враження це хибне, бо за кадром залишається гірка правда про друзів, що поїхали з України і навряд чи повернуться, про дітей, яких бачив лише декілька разів за все літо, про людей, що наповнювали моє життя посмішками, а тепер їх немає поруч. Немає на світлинах і повітряних тривог, вибухів, тривожності, страху, люті, болю та втрат – всього того, чим було наповнене літо 2022 року.
Далі залишаю картки без коментарів. Проте, перед цим хочу зазначити всього три тези:
- Підтримуйте ЗСУ. Яким би складним наше життя не було, саме завдяки армії ми досі його маємо.
- Підтримуйте ЗСУ. Кожна копійка, віддана на підтримку армії, наближає нас до перемоги. А ще, кожна копійка робить внесок в збереження життів наших захисників та позбавлення життів клятих загарбників.
- Підтримуйте ЗСУ. Збройні Сили – головне джерело гарних українських новин впродовж останніх семи місяців. Треба й надалі допомагати їм приносити нам хороші новини. Їм добре = нам добре.
В шкільні часи ненавидів писати твір про те, як я провів літо. Я проводив його нормально, але, по-перше, не мав жодного бажання розповідати деталі свого життя вчительці. По-друге, щоденне розплавляння в бетонних джунглях та на пляжах не містило в собі нічого цікавого. Тим дивніше, що зараз я пишу такий твір за власним бажанням.
Буду використовувати пости з поларойдними картками не тільки для того, щоб показати фотографії, але й для того, щоб написати про те, про що не знайшлося місця в інших дописах.
Сьогодні пишу про нездатність людей домовлятися.
Пан Чмут з першого дня війни попереджав, що ця фаза війни — не спринт, що це марафон, що треба запастись силами, працювати і жити далі. Розумів значення цієї думки з самого початку, от тільки не допомогло — розуміти мало, треба ще знати, як це втілити у життя.
Відчуваю, що дедалі стає важче, стає темніше, стає безрадісніше. Друкую цей допис з однією метою — зафіксувати власні почуття та емоції, спробувати їх визнати й прийняти.
Війна впливає на моє сприйняття часу: деякі події з довоєнного часу нібито були тільки вчора, інші — здається, в минулому житті. Наприклад, першого квітня я знов був в Ізмаїлі, де було +25 та сонячно. А сьогодні здається, що це якщо й було, то десь рік тому щонайменше.
Я спробую пригадати, яким був мій квітень. Місяць, який зазвичай я дуже сильно люблю, але цьогоріч його ніби засмоктало в чорну діру і тепер жоден спогад про нього не здатен повернутися назад.
