Мій особистий рекорд: публікую допис про подорож через два роки після неї. Які часи, такі й рекорди.

Колись давно, коли я тільки починав працювати в логістиці, я дізнався про існування порту Гданськ та однойменного міста. Тоді я уявляв собі, що можливість подорожувати в такі міста і є однією з ознак справжньої заможності. Бо, думав я, накопичити на відпочинок на умовних Мальдівах, хоча б раз у житті, здатен кожний. А ось щоб залишились гроші ще й на Гданськ – ну то тільки про буржуїв. Передаю привіт молодому собі. На Мальдівах, щоправда, я так поки що й не побував, так хоча б Гданськ відвідав. Про нього тут і розповідаю.

З грудня 2021 року, коли я був у місті, минуло безліч часу. Проте, ця подорож стала останньою перед початком повномасштабної війни, тому запамʼяталась добре. Як зараз пригадую легке хвилювання перед експрес тестом на ковід, що був тоді обовʼязковим для вʼїзду в Польщу. Як збирав зимові речі на декілька днів в один рюкзак. Як випив трошки перед вильотом ще в Одеському аеропорту. Та й все інше, що було тоді.

Пропоную вашій увазі чергову серію сезонних поларойдів. Цього разу, як зрозуміло з назви, це світлини, що зроблені влітку 2023 року.

З часом стає все складніше вмовляти себе писати. Все, що я можу написати тут, буде недоречним та дрібним порівняно з війною, що поглинає все навколо. Проте, є й інша думка, що змушує мене продовжувати: якщо я зупинюсь, я, ніби, визнаю, що навіть таку абсолютну дрібницю, як право вести блог, ворог у мене відібрав.

Тому, лишаю осторонь війну та пірнаю думками назад у літо 2023. Літо, що сталося попри все лайно, що було навкруги.

Цьогорічне літо відрізняється від попереднього всім та нічим водночас. Сонце все так само підіймалося з-за обрію кожен ранок, та так само непристойно довго там трималось. «Що ж змінилось тоді?», – спитаєте ви. «Та все змінилось», – відповім я.

Продовжую наповнювати свої поларойдні альбоми. Як матеріальні, так і цифрові. Тішу себе тим, що колись буду показувати світлини своїм онукам. Буду гортати сторінки альбомів та бубоніти, що це з суворим поглядом – Василь, я його офісним Петлюрой називав, а це у вишиванці – Наталя, я у її чоловіка рибацьку вудочку купив колись. Онукам, звісно, все це буде неважливо й нецікаво, а для мене в цих альбомах все життя.

Схоже, саме час визнати, що з циклу публікації нових дописів щомісяця я перейшов на інший, втричі менш регулярний. Та й таке.

Спостерігаю за тим, як змінюється моє усвідомлення війни та відчуття себе на її тлі. Рік тому писав, що війна це не спринт, а марафон. Зараз приходжу до розуміння, що для цивільних це не марафон, а нова реальність життя. Немає жодного сенсу чекати на її закінчення. Немає сенсу відкладати життя на «після війни». Звісно, що все, що має початок, повинно мати й кінець (привіт, Нео!). Проте, у рамках життя однієї людини війна може тривати завжди. Неприємна думка, проте, без прийняття цього факту рухатися далі у мене не виходить.

Шановне панство, просимо забеспеченство повноскладове читанство пшебложек фотографовий дописанок про Краків.

Пробачте, панове, я більше не буду знущатися з вас та імітувати польську мову. Я не зміг стриматися, бо вже зараз, неодноразово відвідавши Польщу, я все ще кайфую від того, що розумію польську відсотків на сімдесят.

Подорож у Краків сталася у жовтні 2021 року. Відтоді минуло майже два роки, а скільки в них подій увійшло – годі й намагатися передати. Певні нотатки, що я робив для цього допису під час подорожі, втратили свою актуальність. Проте, з ноткою легкої ностальгії занурююсь у жовтень 2021 та розповідаю про чарівний Краків.

Трошки знімав на поларойд протягом зими та накопичив певну кількість світлин. Залишу тут на згадку.

Коли нема про що сказати, можна й помовчати. Зима була складною.

Не впевнений, що підбиття підсумків цього року — хороша ідея. Але відчуваю, що попри війну та всі внутрішні перешкоди, я хочу спробувати це зробити.

Думаю, що викласти певні базові принципи цього допису з самого початку — слушна ідея.

Нижче я розповім про власні почуття, досвід, проблеми, сподівання, штуки, що підтримували мене протягом року й не дали розуму відʼїхати. Так, я витрачав гроші не тільки на підтримку ЗСУ та інших захисників України, а й на себе. Так, я вважаю нормальним писати про власні почуття, хоча я не втратив домівку й жодного дня не був на лінії фронту. Все, що я пишу далі, це виключно про мене й не має бути правдою для будь-кого ще. Якщо вам комфортно з цим, можна читати далі.

Цей допис виходить за підтримки Збройних Сил України. Вони боронять країну від ворожих атак, щоб ми працювали, жили та, виходить, знімали на поларойд. А наш обовʼязок — боронити їх, підтримувати їх, та зробити так, щоб у нашої армії було все, щоб робити свою героїчну роботу, а також все, щоб реабілітуватися після повернення в мирне життя. Тож, донатимо в фонд «Повернись живим» або в будь-який інший фонд, що допомагає ЗСУ, Нацгвардії, Поліції та іншим нашим захисникам.

Не хочу перетворюватись на графомана, тож не буду псувати біти й байти порожніми словами. На картках світлі й гарні обличчя моїх друзів, колег, котиків з одеської твітерської спільноти, що допомогли не поїхати кукухою на початку війни, й допомагає досі, моїх дітей, родини, найкращого кітпса у всесвіті — Вєсти, пересічних домашніх та вуличних улюбленців, що зігрівали моє серце, колективу улюбленої кавʼярні та просто куточки Одеси. Картки тепер щасливо живуть в моєму альбомі, а їх скани — тут.